В житті кожної людини стаються стосунки під знаком “плюс” або під знаком “мінус”. Плюс – це коли фортануло і ти зустріла людину, яку ти полюбила, а вона тебе взаємно.
Ну і померли ви в один день.
Мінус – це коли ти полюбила, а тебе ні. Одним словом, невзаємна хєрня сталася.
А якщо тобі не пощастило, і Его твоє (не дай бог) сильне і розвинуте, то цей мінус нормально так хуячить по самооцінці.

Психологи стверджують, що треба вдаритися в роботу, хоббі, вишивку хрестиком або гладдю, зайнятися аплікацією або верховою їздою, ну і це все, наче, допоможе в цьому мінусі не загубити себе.
Психологи, звісно, кльові чуваки і їм треба вірити. Але є одне але. Якщо ти нормальна жива людина когось полюбила, а тебе у відповідь ні, то ти впадаєш в сплячку.

Сплячка – це як у ведмедів. Ти нічого не хочеш, нічого тобі не треба. Котись воно все у світ пройобаних речей. Не розчісуєш волосся перед тим як вилізти на світ божий, не думаєш, шо на себе вдягнути. В душі твоїй панує суцільний дзен-похуїзм. І все воно логічно: ти сотворив собі кумира, а кумир собі тебе не сотворив. І ти вже не відчуваєш себе особливим, ти – пересічний громадянин. Ти - сіра маса. Бо любов твоя яка? Правильно! Любов твоя - не взаємна.

Це, звісно, рядова історія в твоєму житті. І як каже один мій друг “Мы бросаем, нас бросают – это нормально”. Але на кожну таку “рядову історію коли нас бросают” витрачається дофіга внутрішнього ресурсу. І ти потім сидиш собі як четвертий айфон і чекаєш нової прошивки. І коли ця прошивка нарешті з’являється, єство тобі каже, що пам’яті не достатньо аби її встановити. І ти, звісно, можеш витерти усю історію і встановити прошивку, але не факт, що все не наїбнеться і ти не почнеш жостко тупити.

Це філософія без логічного висновку. Бо я так і не розібралася як знайти в собі сили оновити свою операційну систему. Хіба що взяти себе в руки і стати тим самим обожнюваним сьомим айфоном.
Але він ще не вийшов.